Барвінкова моя сторона

УЧИТЕЛЬСКА БУВАЛЬЩИНА

Одного разу вчителька й водночас класний керівник дала своїм учням таке завдання: скласти поіменний список класу й гарно подумавши, написати, що, власне, найбільше подобається в кожному зі своїх однокласників, напроти їх прізвищ. В кінці уроку вона зібрала ці своєрідні твори. Це було в п’ятницю. За вихідні вона опрацювала результати і в понеділок роздала кожному своєму вихованцю аркуші, на яких було перераховане все те позитивне, що відзначили в ньому однокласники. Й відразу юнаки й дівчата зачиталися. То тут, то там чувся шепіт: «Невже це все про мене? Я й не знав, що мене так люблять». Вони не обговорювали результати в класі, але вчителька була впевнена, що вона досягла мети. Її учні повірили в себе, а клас став напрочуд дружній.

Через кілька років один хлопець з того класу загинув в Афганістані. Його ховали на малій батьківщині. Із загиблим прийшли попрощатися друзі, колишні однокласники, вчителі зі школи. На поминках батько загиблого хлопця підійшов до тієї вчительки й сказав: «Я хочу вам дещо показати, - й дістав з портмоне складений вчетверо, потертий на складках аркуш. Було видно, що його багато разів читали й перечитували. – Його знайшли в речах сина. Він не розлучався з ним. Впізнаєте?» Він простягнув їй цього аркуша. Це був перелік позитивних рис, які помітили в цьому хлопцеві однокласники.

«Велике спасибі вам, - сказала мати. – Наш син цим так дорожив». І тут сталося непередбачене: один за одним колишні однокласники загиблого діставали такі ж аркуші. Більшість тримала їх завжди при собі, в портмоне. А дехто зберігав у сімейному альбомі. Один з них сказав тоді: «Ми всі зберегли оті негласні характеристики товаришів. Хіба можна таке викинути?»