Думы о казаке Барвинке

КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ…»

«Тож як Барвінкове нам не любити,

Нехай воно не Київ, не Париж,

Та нам судилося тут жити –

Це наша гордість і престиж».

Вдумайтеся в ці слова любителя художнього слова Анатолія Денисенка. Такі рідні й світлі слова зігрівають душу, пронизують серце щемким відчуттям причетності кожного з нас до батьківської землі з її трагічною й величною історією, з вершинами і низинами духовного буття земляків, котрі дивують світ своєю трудовою наснагою, закоренілою у вічності. Барвінківщина – це безмежжя степу з подихом козацької вольності, з вічною загадкою підземних лабіринтів нашого міста, невмирущою славою ратних і трудових подвигів засновників міста і їх потомків. Це земля наших предків – багата і щедра на красивих і мудрих людей. Тут наш батьківський поріг, від якого відриваємося з юності, аби пам’ятати все життя і повертатися сюди чи подумки, чи реально. Правильно сказав у свій час слобожанський поет Анатолій Перерва: «Хто шанує свою батьківщину малу, той не зрадить велику…» Це про нас і водночас для нас. Як нагадування і моральний імператив. Бо рідна земля, батьківська і прабатьківська, необхідна кожній людині і кожен рано чи пізно повертається до неї, вдивляючись у такі знайомі простори, милуючись ними і шукаючи своє близьке й далеке родинне коріння… Рідна земля… Вона ой як потрібна нам, живим, вона назавжди залишається з нашими близькими, що вже давно відійшли у вирій…

Класична фраза – «Аби пізнати людину, треба побувати на її батьківщині» - глибоко правдива і містка. Отож, шановний читачу, давай разом здійснимо подорож на найрідніші у світі землі, де «хата й батьківський поріг», уважними очима споглянемо на її одвічні простори, душею прочитаємо шматочок її славної історії, осмислимо свій родовід від перших поселенців нашого краю. Не помилюся, коли скажу, що ця книга – «Думи про козака Барвінка» - перша спроба такого художньо-історичного екскурсу в минуле. Написана вона фаховим істориком-краєзнавцем Миколою Володимировичем Зеленим. Його «Думи…» - то результат майже десятилітньої копіткої праці по власному осмисленню і баченню історії нашого краю. Цій книжці передували десятки публікацій М.В.Зеленого на сторінках краєзнавчих і дослідницьких альманахів, численні виступи і дискусії на різноманітних обласних форумах подібного спрямування.

А якщо точніше, то козацький дух всотувався малим Миколою ще з дитинства, коли він заслуховувався розповідями бабусі про свій рід, про тих далеких предків, що здавна козакували, а дехто з них і на Січі бував, на війнах билися. А знала вона найбільше про прадіда свого та його братів, бо чула про них від свого батька. А той вів мову про тих, таких здається далеких предків, наче вони тільки з хати вийшли. А до тих оповідок додавалися батькові душевні слова про козаків його роду-племені, який завжди підкреслював, що були вони не тільки простими козаками, а ще й у козацьку старшину обиралися і на ворога козацькі загони водили…

Це були дитячі враження, від яких залишилося на все життя бути гідним слави своїх предків. А народився Микола Зелений у 1946 році в с. Нікополь (за новітніми картографічними даними село правильно іменувалося Нікопольє). Закінчив Гусарівську середню школу і в 1966 році вступив на загальнонауковий факультет Харківського державного університету в м. Слов’янськ. Через два роки переводиться на історичний факультет Донецького університету, який успішно закінчує в 1972 році. І це все без відриву від трудової діяльності: вчителював, директорував у с. Африканівка. Там же і одружився, виховав двох синів. Служив у Радянській Армії в славному місті Ростов-на-Дону, який мало не став для нього поворотним у трудовій біографії (кликали залишитися там на службі, пропонували високооплатні офіцерські посади). Та не піддався Микола на умовляння, а часом і погрози високопоставлених офіцерських чинуш, й повернувся після закінчення строкової служби на рідну Барвінківщину. Школа була і є для нього другим домом. Захоплюється нумізматикою (без перебільшення скажу, що в свій час це була одна з найкращих колекцій монет у районі), займається пошуковою і краєзнавчою роботою, за власною ініціативою створює чудовий історико-краєзнавчий музей с. Африканівка. Та хіба все перелічиш. Доречно зазначити, що не все у житті Миколи Володимировича складалося гладко. Були злети і падіння, були щасливі й чорні дні, як у кожного із простих смертних на цій землі. Та не втрачав М.В.Зелений власної гідності, не очерствіла його душа від життєвих негараздів, що випали на його долю. У важкі хвилини він не впадав у відчай, а знаходив відраду в роботі, у творчості: писав вірші, висував власні версії історичної минувшини нашого краю, працював над створенням у міській ЗОШ №4 музею міста Барвінкове. У творчій життєвій круговерті й визрів замисел у Миколи Володимировича написати широке епічне полотно про засновника нашого міста полковника війська Запорізького Івана Барвінка, з чого ми й розпочали нашу розповідь про автора і його книгу.

«Думи про козака Барвінка» вималювані у чотирьох думах зі своєрідними поетичними заспівами. Червоною ниткою усю повість пронизує думка про створення справедливої української держави, суспільна організація якої нагадувала б життя в окремих козацьких поселеннях. «Думи…» - твір багатоплановий. Автор яскраво показує в ньому козацькі звичаї, закони, змальовує життя панства і простого люду, їх взаємини між собою. Реальні герої й герої вигадані діють тут згідно з принципами романтизованої історичної легенди, де любовні пригоди переплітаються з описами суворих сторінок національної історії. Тут змальовуються бурхливі події минулого країни, розкриваються сильні характери, безмежно віддані ідеалам правди. Наливайко, Богун, Хмельницький, Кривоніс разом з отаманом Барвінком дбають про Україну, виступають провідниками ідеї соборності й справедливості на тлі зрадливості й зажерливості польської шляхти, татарських і турецьких вельмож. Цей разючий контраст допомагає краще зрозуміти основу конфлікту, який детально просліджується автором на протязі всього роману. М.В.Зелений яскраво змальовує історичну добу Запорізької Січі з тим, щоб читачі усвідомили, що то була перша демократична республіка Європи і всього світу. Запоріжжя було своєрідним українським серцем зі своїми мудрими законами. Особливо автор на перший план виносить закон побратимства козаків. Найколоритніший, найяскравіший тут образ полковника Івана Барвінка. Це - втілення лицарства, відваги і волелюбності. Головне для нього козацька честь. Уся його сутність протестує проти того, щоб напасти удвох на одного. Лицарство і щирість душі Барвінка виявляються і тоді, коли він всупереч внутрішнім почуттям відвертає від себе щире кохання Настуні, боячись наврочити дівчині, як це було у попередніх випадках, коли від рук ворогів гинуть його перша й друга любов Гафійка й Оленка. Барвінку не сидиться на місці, він серцем і душею лине в похід, у степ, на військову стежину.

В атмосферу епохи Зелений вводить читачів через образи вищеназваних історичних постатей. З любов’ю зображений автором Максим Кривоніс, який був палким поборником об’єднання України. Це особа історична. В його образі автором втілено почуття патріотизму. Через риси характеру полковника автор узагальнює характер запорожців - старшин, їх звичаїв, любові до рідної землі.

Гідними батька постають у повісті й сини Івана Барвінка, Петро і Василь. Їх мужність і хоробрість вражають навіть старих козаків. Втіленням громадського сумління виступає в «Думах…» Божий чоловік – сліпий старець-кобзар, могила якого стає першою на цвинтарі нового поселення – Барвінкової Стінки. Це романтичний образ людини зрілої національної свідомості, котрий у моральному плані стоїть вище козацької верхівки. Яскраво описуються в романі завзяті січовики з Барвінкового полку Чайки, Підмогильні, Бобухи й багато інших, чиї прізвища стали корінними в нашому місті.

Полковник Іван Барвінок у повному розумінні слова згорів на вогнищі, захоплений пораненим у полон, від рук польської шляхти. Не повернулися додому й обидва його сини. Як тисячі козаків-лицарів вони загинули в ім’я незалежної України. Серця Барвінків і їх побратимів розсипалися на блакитні

іскорки, щоб потрапляючи до людей, розпалювати в них мужність і відвагу, спонукали до подвигу заради щастя простих людей.

Все йде, все минає. Але залишається пам'ять, залишається слід на землі. І Микола Володимирович Зелений закликає нас своїми «Думами…» бути гордими імен своїх з прадавніми козацькими коренями, закликає до вчинків, гідних своїх пращурів, безмежно любити неньку Україну, свою малу батьківщину й бути готовими пожертвувати всім заради їх процвітання.